завантажено 15.12.2014



АФГАНІСТАН - НАША КРИВАВА РАНА...

НАМ НЕ ПРИКРИТИ РАНИ ОРДЕНАМИ...



Ведучий.  Далекий грудень 1979 року... Далека та чужа країна Афганістан... Безглузда війна... Скільки смертей, скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам’ятати, а щоб пам’ятати треба знати.

Знати і пам’ятати.

                             (звучить пісня «Афганістан»)

 

Ведучий.  Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам'ять тих, хто поліг у афганських ущелинах, та поклонитися тим, хто прийшов із війни живим, хоча із поранено. душею. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями – вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.

                     (вірш «Очі туманить ядуча сльоза)

                                                          Читець Оніщук Юля

 

Ведучий.  Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших солдат. А               тоді ж ідучи у те пекло чужої країни з іншою вірою, вони свято вірили, що несуть визволення народу Афганістану, тим хто поневолені. Вони вірили, що йдуть не вбивати, а захищати.

                          Офіційно ще не називали війною, а всього лише воєнною кампанією. Але ця кампанія тривала майже 10 років і  вимагала великих жертв.

                                              (звучить пісня «Мама»)

 

 

Ведучий.  Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від ран контузій, травм і хвороб, пропали безвісти.

                  Сивіли від горя батьки  і матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час.

                  У скількох сімей у траурному обрамленні зберігаються фотографії синів! Одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм – право бути похованими на рідній землі.

                                                       Звучить пісня

                                          (вірш «Ховали інтернаціоналіста»)

                                                Читець Гришко Руслан


Ведучий. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 стали інвалідами, ще 72 чоловіка залишилися в полоні або пропали безвісти.

                  На знак вшанування світлої пам'яті тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя, схилімо голови і вшануймо їх хвилиною мовчання.

                                      

 (хронометр відбиває хвилину)

 (вірш «Поставте скибку хліба»)

 

Ведучий.  Падали хлопці на чужій землі, а в них на м’яких долонях лінії        життя такі довгі і прекрасні...

                  Разом із ними пішло в небуття чиєсь щастя. Разом із ними загинули їхні ненароджені діти. Але вони живуть у пам'яті бойових друзів, продовжують усміхатись зі сторінок солдатських альбомів. Вони вічно житимуть у зболених, згорьованих, люблячих, палких материнських серцях.

 

Ведучий.  Їм випало жити – так кажуть про тих хто повернувся до рідного дому, порядкує рідну землю, віддаючи їй свої сили і вміння. Вони прийшли пекло війни Афганістану, вони не поповнили списки загиблих, вони і є тією пам’яттю, що пише історія.

 

Звучить фонограма пісні на афганську тематику.

Читець.

Ти -вічний біль, Афганістан,

Ти - наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей -

 Не всі вернулися сини із тих ночей...

Вже багато літ, як прийшли назад додому,

Та до цих пір чує душа війни оскому.

Та до цих пір ще стогнуть ночі, ниють рани,

А у снах - «духи» налітають, мов шайтани.

 

Ведучий. Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанува­ти пам'ять тих, хто поліг на афганській землі. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, свято вірячи, що виконують інтернаціональний обов'язок.

 

Ведуча. Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але, слава Богу, вже без участі наших сол­датів. А тоді ж, йдучи у те пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя.

 

Читець.

Стежка все крутіше

Забирає в небо,

Важчає помітно

Речовий мішок...

Стати б, відпочити,

Але знаю - треба.

І, стиснувши зуби,

 Йду, за кроком крок.

Там за перевалом,

 Бій клекоче з ночі,

Гинуть наші хлопці...

Знаю лиш одне:

Якщо смерть захоче

Зазирнути в очі -

За спиною друга

Не знайде мене...

(«Там за перевалом» Ярослав Семенюк).

Читець.

Відомо нам, навіщо втрати, кров...

Так, ми пройшли не марно крізь спекоту.

Відкиньте словоблудство про любов

І про свою святенницьку турботу.

Бо ми пізнали вогнедишний плин,

На вражі дула в гори йшли свідомо.

Один за всіх - всі, як один!..

Не всі вернулися додому...

Тривожна юність хлине в наші сни,

Прорвуться з болю невигойні рани,

І пам 'ять заболить: ми ветерани

Неоголошеної війни...

(«Обов'язок» Іван Шкварко)

Ведучий. Кажуть, що час — найкращі ліки, хоча роки минають, а пам'ять вперто вертає усіх назад, ко­ли наші недолугі керівники взялися наводити лад на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.

 

Ведуча. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбю-ро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичні партії Афганістану. Спочатку радянські війська роз­ташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій те­риторії Афганістану.

 

Читець.

Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого - Василя,

А парубчак потрапив до Афгану.

А там уже не служба. Там - війна!

А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів.

А там уже покладено, їй-богу,

Багато наших Василів!

В країні досить виплавлено цинку —

Всім Василям убитим по труні.

Хто зможе дати правильно оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Чи той, хто із найближчої трибуни,

Одягнутий в кольчугу орденів

Послав на смерть довірливих і юних

В патріотизмі зрощених синів?

Чи той, хто у районнім виконкомі

Від імені народу засіда

І відмовляє батькові в прийомі,

 Коли у домі - цинкова біда?

Нам не прикрити рани орденами

І квітами — жахливої труни,

Гріхом найтяжчим нависа над нами

Свинцева тайна «хитрої» війни.

(Іван Низовий)

Ведучий. Нове керівництво СРСР на чолі з Михай­лом Горбачовим визнало помилковим рішення попе­редників, і з кінця 1986 року пішло на поетапне ви­ведення військ з Афганістану. Однак воєнні дії не припинялися.

(Пісня «Тривога!»).

Ведуча. Восени  1988 року за наказом з Москви розпочалася  операція   «Тайфун».   Радянська  авіація завдала нищівного бомбоштурмового удару по киш­лаках уздовж траси Кабул-Саланг, якою мали виво­дити війська. 15 лютого 1989 року останній радянсь­кий солдат залишив афганську землю. (Звучить фонограма).

 

Читець.

Минають дні, ідуть роки.

Життя листки перегортає.

А біль Афгану — навіки,

В душі чомусь не замовкає.

Я повернувся з тих завій,

Але тривожать сни, як рани,

Що ми ведемо смертний бій,

 І що товариш все ще з нами.

Гірський, суворий перевал,

Розщелина... Важке каміння...

Товариш мій від кулі впав,

І смерть нагадує про тління.

Живу. Валерія - нема.

Немає сина, брата, друга.

І тиша скрикує німа,

І не стихає в серці туга.

Я там, ще й досі на війні,

 Обличчя вгадую знайомі

І з другом бачуся у сні.

 І кличу все його додому...

(«В. Суворову» Анатолій Пожарський)

Ведучий. Через цю безглузду війну пройшли май­же 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них - 12 українцям. 15 ти­сяч вояків загинуло у радянсько-афганській війні.

 

Ведуча. Вона лишила важкі наслідки для України. Не повернулося додому з війни 3360 воїнів;  з них

3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон.

 

Ведучий. Нині на Рівненщині проживає дві з поло­виною тисячі колишніх учасників бойових дій в Аф­ганістані. Більше сотні повернулося з цієї війни інвалідами, 380 мають поранення і контузії, більш як у сотню сімей прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, батька. Долучіть до цифр материнські переживання, сльози, передчасну сивину, пройміться горем сиріт, дружин, родичів та друзів - перед вами постане жахлива трагедія.

 

Ведуча. В цих мертвих Афганських горах знайшли свою передчасну смерть і наші земляки. Не дочека­лися їх рідні.

Вони   просто   виконували   свою   військову   по­винність, свій безвихідний обов'язок.., Але чесно і ге­роїчно. До останнього подиху... Вічна їм пам'ять!

 

Ведучий.

Знову цвітуть білим цвітом Пишно-зелені сади.

Жаль, що краси неземної

Вже не побачать вони.

Смерть їх безжально забрала,

В землі сховала сирій.

Голови низько схиляєм

Памяті їхній святій.

Ведуча. Схилімо голови перед світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Вшануємо їх хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання. Звучить метроном).

Ведуча. Прошу сідати.

 

Читець.

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам'ять скорбота прощання.

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружне плече,

І роки надії, перемог сподівань...

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Встають побратими, відважні бійці...

Знов закипає та битва, остання...

Вона, як сивини, вона, як рубці,

Хвилина мовчання.

 (Пісня «Пам'ять»).

Ведучий. Чимало років минуло з часу виведення радянських військ з Афганістану, а події в цій країні залишаються живим болем для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали на цій війні.

 

Ведуча. Вони живуть серед нас, ще молоді чо­ловіки, сповнені енергії та сил. їм виповнилось по 40-50 літ. Але у їхніх серцях живе те, суті чого, на щас­тя, не знає більшість із нас. У їхніх душах все ще жи­ве війна. І часом уночі вони прокидаються від снів, у яких гримлять вибухи, свистять біля скронь кулі, па­лає збитий в ущелині вертоліт. І друг, з яким ділили цигарку, коротко скрикнувши, падає горілиць, поспішивши полетіти додому в «чорному тюльпані»...

 

Читець.

Я знаю: повзе десь у горах душман,

У прорізі мушки мене він шукає

Немовби чалма - на вершині туман,

І - постріл, луна не змовкає.

Нагрівся приклад - треба ж так! - від щоки,

Напруживши зір, оглядаю скелі,

Жену я подалі від себе думки,

Звичайно, думки невеселі...

Прокинувсь. Відлуння тієї війни

Стихають, як сполох в кімнаті.

Сини мої дивляться радісні сни,

Не треба їм сни мої знати...

(«Сни» Іван Шкварко)

Ведучий. У декого з них жінки-вдови посивіли мо­лодими, діти виростають сиротами. А вони залиши­лись двадцятилітніми, Вони так любили життя.

 

Читець.

Трасуючі кулі спогадів

В серце моє націлені.

Ми з гори у долину сходимо,

Зусібіч ворогами обстріляні...

Злість дуишанська - отрута змії -

З-під каменя так і бризка...

Подолаєм, розчавим її,

Нам до цілі вже близько.

Як ми довго спускалися вниз,

Було двадцять нас - де ж чотири?

Командире, сюди дивись!

Де ж ти, наш Командире...

(«Трасери пам'яті» Іван Шкварко).

(Звучать фонограма).

Читець.

Була зима і був Афгані

Повзли колони через Кушку,

А за дувалом дідуган

Затис гвинтівку - брав на мушку.

Йому, старому, все одно,

Хто їх послав сюди вмирати.

І десь чекає сина мати -

їй стріти сина не дано.

Він плавно натиснув курок

І... пишуть телеграму строгу:

Упав - обличчям на дорогу

її кровиночка — синок.

Даремна то була війна,

Даремні ваші жертви були:

Ті, хто послав вас, — їх нема,

А інші — вже давно забули...

(«Даремна війна» Ярослав Семенюк)

(Пісня «Зозуля»).

Ведучий. До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У ко­лишніх афганців він за - полеглих. Читець.

Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між: іншим, згадаю про місто Кабул

(Кожна згадка - окроплена кров 'ю).

Прокидаюся з чорного сну,

Що ніяк не втікає з хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати...

(«Спогад» Іван Шкварко)

 Читець.

Пам'ять крутить старе кіно,

Нам забути б усе це давно

Тільки кулі свистять коло скронь -

І випалює пам 'ять вогонь.

Виють рани - авжеж, на грозу.

Батько змахує скупо сльозу,

Матері спересердя зітхнуть:

їм синів - не вернуть.

Ах, солодке яке забуття!

Та живемо по два ми життя.

Поклялися в пожежах нічних:

Жити гідно - за себе й за них.

(«Пам'ять» Анатолій Пожарський)

(Пісня «Нагороди не продаються»).

Ведуча. Майже 10 років в постійній тривозі жили батьки і матері тих юнаків, яких називали «афганця­ми».

(Звучить фонограма).

Читець.

Виростають хлопці, як соколи —

Чорні брови, ясеновий стан.

Тільки ненці туга серце коле.

Бо на світі є Афганістан.

Земле, вмийся чесними сльозами,

Совісте, боліть не перестань.

Тисячі дівчат не вийшли заміж,

Бо на світі є Афганістан.

Пам'яте, будь пильною на чатах,

Чуєш, через далечі розстань.

Плачуть ненароджені внучата,

Бо на світі є Афганістан. Читець.

Очі туманить ядуча сльоза,

Руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза -

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

Сонячно так посміхався,

Ще й двадцяти не було йому літ...

Юним навік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки ж вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

...Роки летітимуть, мов журавлі,

Та не полегшає втрата,

Доки ходитиме по землі

Мати солдата.

Ведучий. Як посилки присилали в цинкових домо­винах загиблих, і нерідко батьки, плачучи за своїми, ховали чужих дітей.

 

Читець.

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнотою.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмащує труну: «Чи ж там він є?..»

Стоять, відводять очі в бік солдати,

І шепотить сержантик, ледве чуть:

«Не велено... Не можна відкривати...

Не велено...»

Уже струмки течуть, уже весна така глибока,рання,

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання...

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти, кого назвати винним?

 І що той світ ? Хіба він дасть одвіт ?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна, солдата,

У мирному вкраїнському селі.

(«Ховали інтернаціоналіста»)

(Пісня «Димить туман»).

Ведуча. Одним з перших засудив цю війну відомий академік, Нобелівський лауреат Андрій Сахаров, за що був позбавлений всіх державних нагород і висла­ний в закрите місто Горький.

Читець.

Боєць стиснув в руках баранку І зірко дивиться навкруг,

думає - з самого ранку -

Хто він афганцям: кат чи друг?

Якщо дивитись принципово,

То він, здається, ні при чім,

Але чому страшне це слово.

«Убивця» гонить сон вночі?..

(«Страшне слово» Ярослав Семєнюк)

Читець.

Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі, впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну - цинкова труна

Страшенна кара, за яку провину?

І божеволіла матуся молода,

А разом з нею - Україна.

(Богдан Дичук)

Ведучий. Шановні земляки-афганці. Над вашими головами свистіли кулі. Кожна хвилина вашого жит­тя могла стати для вас останньою. Але вам випало щастя вижити і повернутись до рідної домівки.

 

Ведуча. Нехай же ніколи не зазнають війни ваші сини! Не побачать на тлі чорного неба траси від ку­леметних черг. Не схилять скорботно голови біля «чорного тюльпана».

 

Ведучий. Нехай живуть в мирі та злагоді. Бо ми живемо й за тих, хто поліг в Афганістані, в його уще­линах, хто прикутий до інвалідного візка. Бо ми пе­ред ними в боргу.

 

Ведуча. Ми не повинні забувати жертв Афганіста­ну, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший.

 

Ведучий. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторялися для наших людей ніколи.

 

Ведуча. Вище піднімайте стяг Пам'яті, щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втра­чали найдорожчих людей, забув, як чекали першого дня без війни.

 

Ведучий.

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

Захистіть, збережіть, люди мир! Ведуча.

Кожен день, кожен час пам'ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте!

Збережіть для нащадків життя!

Write a comment

Comments: 0