Блог учителя
Гіль Оксани Володимирівни

НА СТОРІНКУ "ІСТОРІЯ"

ГОЛОДНИЙ РІК - ГОЛОДНИЙ ВІК

Мета: виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм  на основі особистісного усвідомлення досвіду історії.

     Обладнання: плакат із символічним зображенням України періоду 1932—1933           

                         років - виснаженої жінки з мертвою дитиною на руках.

                        Стіл з рушником, п'ять колосків з чорною стрічкою, свічка. Записи            

                        класичної музики (твори Баха, Альбіноні, «Реквієм» Моцарта)

                        виконання уривків різних творів дітьми.

Хід виховного заходу

Вступне слово вчителя

У той рік заніміли зозулі,

 Накупавши знедолений вік,

 Наші ноги розпухлі узули

 В кирзами-різаки у той рік.

 У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок — помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння —

Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

                                 Д. Головко

 Нашій незалежності виповнилося вже 15 років, але ми, як і раніше, в неоплатному боргу перед людьми, котрі стали жертвою сталінських репресій   Гаких людей особливо багато в Україні, тому що режим завжди і національно-визвольного руху українського народу і завжди прагнув попередити назріваючу небезпеку превентивними репресіями. Чверть століття, впродовж яких Україна перебувала в епіцентрі політичних репресій тоталітарного режиму, виявилися найбільш жахливими роки І у більш ніж тисячолітній історії українського народу. На жаль, в річницю голодомору жертви не були вшановані належним чином. Покоління XXI ст. мають чітко усвідомлювати масштаби втрат, що і народ України, адже саме йому доведеться робити висновки. І тому сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому українського народу це ніколи не повторилося. Ми просто зобов’язані назавжди увічнити у своїй пам'яті тих, хто став безвинною жертвою голодомору.

Уривок з музичного твору (звучить «Патетична соната» №13 Бетховена )

1-й учень. Неврожай від бога, а голод від людей.

2-й учень. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок   „ Ні я ще не вмер”.

Учень читає вірш «Вічний монолог».

Я ще не вмер...

Ще промінь із оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу...

Я чую запах квітів. Я не вмер...

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, люди, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній — озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

...А житечко моє таке густе.

...А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

М. Замига

1-й у ч е н ь. Не сьогодні це сказано:

«Час народжуватися і час помирати. Час руйнувати і час будувати і час розкидати каміння і час збирати. Час мовчати і час говорити.»

2-й учень. Літа 1933-го від Різдва Христового був в Україні великий Голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моровиці. А була тіль­ки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу — старих, молодих і дітей, і ше не народжених — у лонах матерів.

3-й у ч е н ь. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, сідало за обрій кольору крові і не впізнавало землю. Чорне вороння згра­ями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

4-й у ч е н ь. Танули на обширах України важкі сніги весни 1933 року, являючи світові трупний сморід, апокаліпичні видива, співмірні хіба що і картинами Страшного Суду.

5-й у ч ень. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні, пам'ятають інше.

6-й у ч е н ь. На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий жи­віт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад -- вперед, скільки сидить, стільки і гойдається. І безконечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти.

7-й у ч е н ь. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися — від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходи­мо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці всьо­го, що було.

8-й у ч е н ь. Тож пом'янімо хоч сьогодні, з непростимим запізненням у кілька довгих десятиліть, великомучеників нашої трудної історії. Пом'янімо і знайдемо в собі силу пройти за ними дорогою їхнього хрес­ного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

9-й учень. Не сьогодні це сказано: «Час говорити!» Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

Дискусія Погляд історика

У ч и т е л ь. Розберемось у причинах голодомору.

Гр у п а  учнів

1-й учень. Більшовики почали свою діяльність з Декрету про землю. Селяни повірили у вільне, заможне життя. Але скоро була запроваджена продрозкладка — у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони під охороною військових частин.

2-й у ч е н ь. На «зелену» неділю 1920 р. жителі Борисполя на Київщи­ні підняли повстання проти радянської влади, проти хлібовикачки. По­встання було придушено, спалено 500 дворів, повстанці були розстріляні, а поранені — добиті. Але свої дії більшовики мотивували тим, що хліб був потрібний, щоб відбити напад інтервентів.

3-й учень. Та ось війна закінчилась. Щоб утримати владу в руках, більшовики пішли на нові поступки — це була нова економічна політика (неп). Вони ніби відмовилися від того, що вже завоювали. Відроджувалась приватна власність, кооперація, товарно-грошові відносини. Поволі по­чалася стабілізація економіки, але для відродження села треба було десят­ки років, щоб селянин перепочив, звик до нових умов господарювання, зробив власний вибір. Адже селянські господарства мали різний рівень розвитку. Заможні тяжіли до кооперативних товариств. Найбідніші ство­рювали комуни, артілі, щоб вижити. Але тоді ніхто і не думав про усуспіль­нення засобів виробництва.

4-й учень. Але над непом нависла загроза. Більшовикам було по­трібно багато хліба. Вони приступили до індустріалізації — побудови ве­ликих заводів, електростанцій. А після ліквідації поміщицьких господарств основними виробниками хліба були самостійні селянські господарства. Продуктивність в них була низька. Не кожна сім'я могла продати хліб. До того ж, держава платила за хліб вдвічі менше, ніж на ринку.

5-й учень. Союзний уряд не задовольняли темпи хлібозаготівель Україні. Український хліб переважав у зерновому експорті і заготівлях царської Росії. Більшовики зберегли цю тенденцію, але знищили головних виробників хліба. Поміщики колись давали 300 млн пудів хліба, проте в СРСР цього вже не було. Куркулі до війни давали 650 млн, а тепер — 120 млн пудів. Колгоспи ж — тільки 14 млн пудів. То де взяти хліб?

Повернулися до випробуваного засобу — розверстки. 30 грудня 1927 р. до Харкова приїхав секретар ЦК ВКП(б) Молотов, який вимагав від ЦК КП(б)У форсувати темпи хлібозаготівель. Для України був встановлений план — 265 млн пудів.

6-й учень.Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичним та моральним знущанням над селянами. За невиконання плану хлібозда­чі їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, інвентарю. Уряд України, аби вислужитися перед своїми московськими покровителями, запевняв їх, що Україна може не 265, а 272 млн пудів дати. Селяни всіляко чинили опір, ховали хліб на «чорний день». Хлібозаготівля пробуксовува­ла. І тоді ЦК ВКП(б) знайшов спосіб подолання зернової проблеми — ма­сова колективізація.

7-й учень. Спочатку було слово. І було те слово — колективізація, а за ним ще довга шеренга слів-чужинців — агітація, контрактація, кон­фіскація, екзекуція, реквізиція, експропріація, ліквідація... Сільська влада почала погрозами і тортурами домагатися від селян їх вступу до колгоспу. Уздовж кордону України, де вмирали цілі села, де живі не всти­гали ховати мертвих, були виставлені збройні заслони. Жодна душа не повинна була вирватися з уготованою їй пекла. На шістнадцятому році революції при владі, яка називала себе народною, на родючій землі, без війни чи стихійного лиха вмирали хлібороби.

Уривок з музичного твору.

Погляд свідків

Учитель. Говорять свідки тих страшних подій.

Гр у п а учнів

1-й у ч е н ь. Я говорю від імені Суходольської Антоніни Григорівни, 1913 року народження із с. Раївка, Радомишльського району Житомирської області.

...Боюся Я заводити розмову про таке. Бо після голоду був 37-й рік. У нас «чорний ворон» їздив, клював людей... А в голод померло троє моїх братів— Василько, Гриць і Петрусь. Один одного менший. Як же вони хлібця просили! Боже ж ти мій! Та ніхто не допоміг — ні Бог, ні сільра­да — попухли мої брати. У сирій землі лежать, а я ще ворушуся. Такі муки прийняла я. Люди, не треба забувати лиха, не треба...

2-й у ч е н ь. Зі спогадів Лихоліта Дмитра Трохимовича, 1923 року на­родження із с. Хоцьки.

...Раз пішов я до свого товариша, а в них якраз шастала бригада активіс­тів. Один з них знайшов у печі горщик із пшоняною кашею. Він витяг його з печі, розбив на долівці і почав розтирати кашу своїм чоботом. А діти (було їх п'ятеро) попадали на долівку та й давай ту кашу їсти з- під чобота.

За нашим городом було кладовище. Від сільради видавали тим, хто копав великі ями для померлих, по кілу хліба. І ось ці люди викопували великі ями, привозили мертвих цілими підводами. Я запам'ятав одну дів­чинку, років 9-10. У неї були білі кіски й сині-сині очі. Очі померлих від голоду не закриваються. Треба, щоб хтось закрив, але не було кому. Я ще пам'ятаю, як під тинами сиділи мертві люди з простягнутими руками — просили, та й задубіли.

3-й у ч е н ь. Свідок Спаська Єлизавета Митрофанівна, 1905 р. наро­дження із с. Катеринівка.

...Я з 12 літ— сирота. Вийшла заміж за бідняка. Трудилися зранку до ночі. Вже була в нас корова, пара коней та четверо малих діток. Та страш­ний день не обминув мою хату. Прийшло п'ять чоловік, забрали коней

і корову. Я стала плакати і кричати, умовляти, щоб не брали корову, бо діти малі помруть. Та один з них лише вдарив мене по лиці, щоб не кричала. Забрали все, що було у дворі, у конюшні. У хаті, крім дітей, брати було нічого. Забрали все зерно — і те, що було для харчу і те, що для посіву. І так лишились ми з малими дітьми в голодній хаті взимку 1933 року. Не можу збагнути — які ж ми були куркулі?

4-й учень. Від імені Малиночки Антоніни Миколаївни, 1921 р. на­родження із с. Топчине на Дніпропетровщині.

...Тільки тепер, маючи своїх дітей і онуків, я розумію той біль, який терзав мою маму, коли її з трьома дітьми вигнали з хати. До себе нас впус­тила сусідська бабуся. Мама боролася за наше життя. Першу травицю пускала в їжу. З квітів акації робила борошно. Я й тепер духу акації не терплю. Ніколи не забуду дівчинку Лізу, років дванадцяти. Вона кудись йшла, але впала край дороги. Я підійшла до неї. Вона страшно спухла. На литках глибокі тріщини — безкровні рани, з яких текла рідина. У ранах копошились дрібні білі черви. То був останній день коротенького Лізино-го життя. Тепер на сільському кладовищі немає ніяких слідів тих братських могил. І страшно думати, що відійде покоління, яке пам'ятає жахи 33 року. Спасибі тим, хто відроджує правду.

Уривок з музичного твору.

Дискусія Питання із залу

Які наслідки голоду?

Скільки людей загинуло?

 Чи це встановлено?

1-й учень. Голод поклав у сиру землю від 3,5 до 9 млн селян. Третина померлих — діти, які не дали нащадків.

2-й уч е нь. Наслідки голодомору— це і великі духовні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда-прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зрек­лися мови своєї, звичаїв, пісень!

3-й учень. Більшовики вчинили розселянювання. Це страшне яви­ще, що означає збайдужілість селянина до землі, втрату ним свого корін­ня. Селянин переставав бути господарем на землі. Це — одна з причин кризи в економіці сьогодні.

4-й учень. Треба сказати і про духовне розтління народу. Сталінський режим створив «новий тип» людини, вихованої в атмосфері брехні, холоп­ської відданості вождю. До лав революціонерів охоче приставали ті, хто був нічим,— ледарі, п'яниці, злодії.

5-й у ч е н ь. І ще одна гірка істина. У могилу голодомору зійшли най­кращі. Гинули працьовиті самостійні хазяї, яким «пришивали» куркульські

справи. Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, що мислило і про­тестувало,— все це винищувалося з корінням.

Учитель. Підсумовуючи все це, скажу, що всі ці дії мають одну на­зву — геноцид. Раніше казали тільки про геноцид фашистів. За нормами міжнародного права, геноцид — це винищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними ознаками. Геноцид — це ство­рення таких життєвих умов, які розраховані на фізичне знищення насе­лення. Сталін, Косіор, Постишев, Чубар, Любченко, Петровський, Скрипник — творці геноциду. Але геноцид Гітлера засуджений Нюрн­берзьким судом, а ми й досі ходимо по вулицях, які носять імена тих, хто чинив геноцид проти українців.

Питання з залу

А оті колгоспи — чи потрібно було їх створювати? Це наша помилка?

1-й учень. Колгоспи не помилка, коли б їх створювали ті, хто хотів. Міцним хазяям там нічого було робити, коли б їх силою не загнали. До того ж, колгоспи ніколи не мали самостійності в господарюванні. Не колгоспи були помилкою, а встановлення більшовицького диктату над ними. Не здоровий глузд, не вікова мудрість селянина керували колгос­пами, а тверда рука влади.

Уривок з музичного твору.

Дума про голод

1-й учень. Кобзар Єгор Фомич Мовчан жив у с. Велика Писарівка на Сумщині. Якось у Харкові на базарі він заграв свою думу про голод в Україні. Одразу якийсь агент схопив його за руку і потяг у міліцію. Спа­сибі, люди відбили. Потім він співав її по селах та хатах. Люди плакали, слухаючи кобзаря. То були шістдесяті роки, початок застою. На голод в Україні було накладено політичне табу. Але думу записали і, ризикуючи, зберегли. Уривок з думи (а вона дуже довга), сподіваємося, дасть вам пев­не уявлення про ті часи.

1-й учень

В тридцять третьому году їли люди лободу.

Пухли люди з голоду. Помирали на ходу.

2-й учень

Отощали усі люди.

Падали, як мухи,

Кропивою-лободою не наповниш брюха...

 Гей, гей! — не наповниш брюха!

3-й учень

Хліб качали, вимітали —

Весь народ сумує,

А «великий голова» мовби і не чує.

Він укази іздає:

Продналог давайте,

Де хочете, там беріть,

 Хоч з нігтів колупайте.

А у СОЗі при дорозі

Роздають макуху —

Хочеш жити — йди до СОЗу,

Бо впадеш без духу.

Гей, гей! — Бо впадеш без духу.

Пролилися на Вкраїні Великії сльози,

 Як «великий голова» Гнав народ у СОЗи.

Отаке-то, добрі люди,

Зчинилося лихо:

Побив голод мужиків —

 Сидіть у СОЗі тихо...

Гей, гей! — Сидить у СОЗі тихо.

     1-й  учень. Масштаби катастрофи були величезні, Про голод знади керівники Франції, Великобританії, Німеччини, Ітацц₅ США, Канади.

2-й у ч е н ь. Та уряд СРСР заявив, що ніякого год₀ду в Україні нема, що це злісна вигадка ворогів Радянського Союзу.

На допомогу Сталіну та московсько-більшовицькій пропаганді при­йшли продажні чужинці — француз Ерріо та американець Дуранті.

3-й у ч е н ь. Прем'єр-міністра Франції Ерріо вел_{и по} вулицях Харко­ва, очищених від трупів, і він писав: «... в Україні люд_и живуть чудово».

1-й учень. Український єпископат під проводом митрополита Андрея Шептицького видав звернення «До всіх людей доброї волі».

2-й у ч є н ь. У ньому говорилось: «Усіх християн цілого світа, усіх ві­руючих в Бога, а особливо усіх робітників і селян, Передусім усіх наших земляків, просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю й роз­повсюдження його у якнайдальші країни світу».

      3-й учень. Пастирський лист Галицької єпархії з^обілізував всіх укра­їнців Галичини, Волині та еміграції в московських протестах-молебнях та інших релігійних маніфестаціях, зверненнях до міжнародних організацій. 4-й учень. Проте Україна гинула, культурний світ мовчав.

5-й учень. Перші згадки про голод в Україні з'явились у західній Пресі одночасно з першими людськими жертвами. Дослідження голоду І'і *2-1933 рр. в Україні почалося наприкінці 80-рр.

1-й у ч е н ь. У могилу, де лежить більше 9 млн українських селян, зі­шли найкращі. Гинули працьовиті, самостійні хазяї, яким інкримінували куркульський саботаж. Відходили в небуття сільські майстри і винахідни­ки, яких ніколи не бракувало в Україні, серед яких було чимало обдарова­них природою людей.

2-й у ч ен ь. Лягали в сиру землю непокірні нащадки козацькі, що не могли змиритися зі сваволею влади.

3-й у ч е н ь. У цій безкровній війні тоталітарної системи з українським народом знищувалась людина не лише фізично — руйнувалася народна душа.

Завершення

Учитель. Коли наша розповідь дійшла до вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які нас згуртують,— пам'ять та віра.

Ти скажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

Як навіть марево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виринали з рук малечі,

Із торбинок нужденних стариків?

Ти скажеш, не було голодомору?

Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,^-

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв.

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах...

А кажеш — не було голодомору.

                                             Д. Білоус