Блог учителя
Гіль Оксани Володимирівни

НА СТОРІНКУ "ІСТОРІЯ"

   Один з найвагоміших аспектів взаємоз­в'язку історичної та національної пам'яті в історії Другої світової війни — це рух Опору. На прикладах героїчних вчинків простих людей, що піднялися на захист своєї Батьківщини, виховано не одне покоління радянських людей, українців зокрема. На сучасному ж етапі дослідники більше уваги приділяють саме націоналістично­му руху, діям ОУН-УПА, які боролися, на їх думку, за становлення «незалежної України» тими за­собами й шляхами, що були характерними на той час. В цій боротьбі за «свою державу» й простежується тісний взаємозв'язок між історичною та національною пам'яттю. Але для цілісної кон­цепції Другої світової війни та формування національної пам'яті необхідно не забувати й ге­роїзм радянських партизанів, що діяли на тери­торії окупованої України.

Не менш заповзятими були дії націоналістич­ного руху, який представляли як вояки Українсь­кої повстанської армії (УПА), створеної у 1942 р., так і представники Організації українських на­ціоналістів (ОУН). Останні своїми діями виборю­вали незалежність, домагаючись від німецького командування права на існування держави Ук­раїни. Адже вище керівництво Німеччини роз­робляло кілька варіантів політики щодо окупова­них територій СРСР. Гітлер вважав за необхідне завоювати на Сході «життєвий простір» для німецьких колоністів. А. Розенберг, який очолю­вав міністерство у східних справах, вважав до­цільним створення контрольованих Німеччиною національних державних структур (Україна, При­балтика, Кавказ). Вони мали стати своєрідним кордоном між Європою і етнічно російськими територіями і сприяти розвалові СРСР. Цю ідею підтримали українські емігрантські кола, які спо­дівалися на відновлення незалежної Української держави. Проте після загарбання в перші місяці війни величезних територій гітлерівці змінили свої наміри. Україна набувала важливого значення для економіки рейху і колоніального проекту Гітлера, тому пропозиції Розенберга було проігноровано. Натомість встановлювався жорстокий окупацій­ний режим, придушувалися будь-які вияви націо­налізму.

На початку війни Організація українських націоналістів (ОУН) виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військове з'єднання «Легіон українських націо­налістів», що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». Командували ними українські та німецькі офіцери. Українці назвали ці батальйо ни «Дружини українських націоналістів» (ДУН). ОУН планувала використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії, а німці мали намір використовувати їх для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. На проголошення незалежної Української держави німці не погодилися: український уряд було розі­гнано, а деяких його діячів заарештовано, що по­глибило розкол в ОУН на два крила.

ОУН(б) і створила УПА. У вересні 1941 року, після арешту німцями Бандери і розстрілу 40 про­відних членів ОУН(м), серед них і поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організо­вувати окремі операції проти німців. Перші парти­занські загони, що згодом увійшли до УПА, ви­никли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т. Бульба-Боровець, близь­кий до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою «Поліська Січ», пізніше пе­рейменовану в Українську повстанську армію. її метою проголошувалося очищення району від залишків Червоної Армії. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити «Поліську Січ»; тоді Буль­ба-Боровець розпочав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН(б) вирішила сфор­мувати великі партизанські сили й підпорядку­вала собі окремі підрозділи Бульби-Боровця та ОУН(м), названі УПА. Очолив її Роман Шухевич.

УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. Після звільнення Червоною Армією Західної України від німців УПА організувала низку акцій, щоб завадити мобілі­зації та депортаціям українського населення. Багато українських еміграційних джерел ствер­джує, що в апогеї своєї діяльності (кінець 1943 — початок 1944) чисельність УПА сягала майже 100 тис. бійців, інші підрахунки свідчать про 30—40 тис. бійців. її активно підтримувало західноук­раїнське населення. За складом армія була пе­реважно селянською; її бійці, будучи партизана­ми, здебільшого уникали відкритих боїв із регу­лярними частинами Червоної Армії. Однак су­тички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з їх окремими частинами, рейди тилами тощо. 17—21 лютого 1943 року III конференція ОУН(б) прийняла рішення про зброй­ну боротьбу з окупантами.

В концепції національної пам'яті націоналі­стичний рух опору займає трагічні сторінки. В умовах практичної безперспективності боротьби за незалежність України, яка опинилася ареною двобою найсильніших держав світу, кожна з яких мала свої види на територію України, націоналі­стичний рух був майже вщент розгромлений і завмер на багато років. Так, починаючи з лютого 1944 року, проти УПА, за даними НКВС, було про­ведено 26 685 операцій, протягом яких убито 98846 повстанців, захоплено 104 990, з'явилося з повинною 48 800. Ці, явно завищені дані НКВС засвідчують, що серед жертв було багато мирних жителів, які не мали до УПА жодного стосунку. З радянського боку загинуло майже 10 тис. осіб, 1343 поранено і 2456 пропало безвісти. Понад 200 тис. мирних жителів було репресовано за явну чи надуману підтримку ОУН—УПА. Органи держ­безпеки СРСР створили 379 фіктивних форму­вань УПА (6 тис. учасників), які провокували си­туацію на західноукраїнських теренах. У відповідь УПА проводила каральні акції проти мирних жи­телів, військовослужбовців, представників органів влади, вчителів, бібліотекарів, інженерів та ін.

Загалом, народна боротьба в тилу ворога була одним із вирішальних чинників, що прискорили наближення перемоги, хоча її організація урядом СРСР часто мала поквапний, непродуманий ха­рактер, що разом зі слабким забезпеченням при­звело до великих втрат.

У грізні роки війни письменни­ки продемонстрували духовну єдність. Волю українського народу полум'яними словами «Клятви» проголосив Микола Бажан.

Вірш «Клятва».

В нас клятва єдина і воля єдина,

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

Ми сталлю з гармати, свинцем з карабіна

Розтрощимо впень ворогів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

Вкладає меча в руки вірного сина

Наш край, щоб цей меч пломенів.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

Чекає на ката ганьба й домовина,

Де б чоботом він не ступив.

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою німецьких катів.

(М. Бажан)

Поезія Малишка надихала людей на подвиги, стала літописом героїзму нашого народу. А листівки з поемою «Україно моя« скидали з літаків на окуповані міста і села, вона додавала сили і віри у перемогу над ворогом.

Уривок з поеми «Україно моя».

Україно моя!

Чисті хвилі ланів.

Променисті міста, голубінь легкокрила!

Україно! Сьогодні звірів-ворогів

Ти грудьми вогняними зустріла.

Україно, живого труда сторона,

Зорі ясні, погожії, тихії води!

Україно! Ти в славній борні не одна,

В ній з тобою під стягом багряним — народи!

Мати ніжна моя!

Знай: по бурі тяжкій

Перемога засяє дзвінка і погідна.

Славен буде в народах священний твій бій,

Славен серп твій і меч твій.

Свята моя, рідна!

                                                    (А.Малишко)